Скажи, як ти називаєш війну — Друга світова чи Велика Вітчизняна — і я скажу, до якого політичного табору ти належиш. Від спокуси зробити історію ідеологічною зброєю чи інструментом виховання не утримуються різні уряди й режими. Переписування шкільних підручників у «потрібному руслі», заідеологізованість і заполітизованість у висвітленні подій — усе це болючі місця української історичної науки. Спільна пам’ять про трагічні для всього людства події минулої війни навіть через 65 років не об’єднує нас, а розділяє. За пафосними святкуваннями чи гнівними звинуваченнями ми забуваємо про головне — про уроки, які повинні винести з тих подій. Знову пригадати всі уроки війни та зробити свою «роботу над помилками» запропонувала молоді міжнародна благодійна організація «Спільнота святого Егідія», запросивши більше двохсот українських студентів до участі в міжнародному конгресі «Європейська молодь за світ без насильства» та паломництві до концтабору Освенцiм.
«Ми вирішили поїхати до Освенцiма, щоб доторкнутися до фундаменту Європи, до якоїсь ключової точки європейської цивілізації. Нам здається, що саме там можна усвідомити, наскільки низько може впасти людина і до чого може призвести брак гуманності й толерантності, — каже голова київської організація «Друзі спільноти святого Егідія» Юрій Ліфансе.— Ми бачимо, що все менше в Європі, і зокрема в Україні, звертають увагу на людину. Наша спільнота допомагає емігрантам і знає, як ставляться, наприклад, до українців у Італії, до циган в Угорщині. Здається, цивілізація замість якоїсь універсальної ідеї перетворилася на регіональні повіти».
Для того щоб запросити молодь до паломництва і виявити тих, кому це буде дійсно цікаво і потрібно, у десяти університетах Києва, Львова та Івано–Франківська були організовані лекції. Саме на них, на великий подив волонтерів, з’ясувалося, що сучасним молодим людям бракує елементарних знань про війну. Так, наприклад, мало хто з них знав, що таке гетто. А деякі були впевнені, що голокост — це така хвороба.
Ірина Дробот, координатор проекту, вважає, що основна проблема нашого суспільства не в тому, що ми забуваємо війну. А в тому, що ми її героїзуємо. «Як у нас святкують 9 Травня? А які фільми показують до знаменних дат? Таке враження, що війна — суцільний подвиг і героїзм. А насправді — це трагедія, як і будь–який конфлікт. Велика помилка, що наша молодь виховується лише в такій пафосній атмосфері», — каже пані Ірина.
Нікого з молодих учасників паломництва не примушували їхати до Освенцiма. Можна було обмежитися лише участю в конгресі. Проте не знайшлося жодного, хто б відмовився побувати в цьому страшному місці та на власні очі побачити й почути від очевидців про цю страшну сторінку історії. Майбутній історик, студент Києво–Могилянської академії Артем Бабак так пояснив своє рішення: «Це можливість побачити війну у трохи іншому вимірі. Ти читаєш у книзі суху статистику «загинуло стільки–то людей» і розумієш, що це багато, що це погано. Але коли ти бачиш місце, де все це відбувалося, чуєш розповіді тих, хто вижив, бачиш речі загиблих, окуляри, чашки, дитячі іграшки — це, без перебільшення, зачіпає за живе».
Учасники паломництва пройшли з квітами дорогою смерті Біркенау. Це шлях від залізничної колії, якою прибували вагони з приреченими людьми, до крематорію, де їх знищували. «Страшно, жахливо, слова тут зайві», — згадують свої відчуття на дорозі смерті молоді люди.
Українські студенти змогли не лише доторкнутися до історії, а й почути її з перших вуст — послухати розповіді тих, хто вижив у концтаборах. «Ці люди не скаржилися на життя. Навпаки, вони розповідали про те, яке це щастя — жити, — розповідає Марія Лялька, майбутній соціолог. — Головний рабин Ізраїлю Ізраель Меїр Лау, якого в дитинстві депортували до концтабору і який зміг вижити, пройшовши через усі жахіття, сказав: «Моя помста фашизму в тому, щоб жити і дозволяти жити іншим, жити у мирі. Сьогодні мені зателефонувала онука і сказала, що народила мені правнука. Оце і є моя помста».
Юрій Ліфансе підкреслює, що, хоча конгрес присвячений історичній події, він спрямований у майбутнє: «Із чого починався свого часу Освенцiм? Зі знищення євреїв, гомосексуалістів, хворих у Німеччині. Сьогодні щось подібне можна побачити в наших містах. Наприклад, у безпритульного відбирають гідність і вважають недолюдиною, над якою можна безкарно знущатися. А міліція битиме його лише за те, що він виглядає не так, як усі. Сучасні політтехнології ґрунтуються на маніпуляціях: хто не такий, як ми, — той недостойний, неповноцінний, неправильний. Це страшно. Тому дуже важливо залучати молодь до вивчення історії».
